Ми сіли в одному з кабінетів амбулаторії села Музиківка, що на Херсонщині. Мої співбесідниці представилися:
– Старша медична сестра Музиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Сокол Олена Вікторівна.
– Сімейна медсестра Музиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Руслана.
– Зощук Катерина Петрівна, лаборант Музиківської амбулаторії.
А четвертим був я, кореспондент, який приїхав сюди з “Медичним десантом” від Благодійного фонду “КОЛО”. “Медичний десант” – це така чудова ініціатива, завдяки якій українські медики допомагають людям на постокупованих територіях. Приймають пацієнтів, привозять ліки, просто розмовляють з вимотаними окупацією українцями.
І от поки прибулі медики вели прийом селян, я умикнув диктофон – і пішла, ні – полетіла! – бесіда. Стільки всього накопичилося у славних медиків за місяці російської окупації, стільки всього наболіло – накипіло! Дівчата і доповнювали одна одну, і трішки перебивали. Дуже скоро я зрозумів, що розібрати на запису, хто саме що каже – буде неможливо.
З іншого боку – а і навіщо розбирати? Насправді це був колективний голос Музиківської амбулаторії. Щирий, щедрий на почуття, дуже людяний.
Інколи до сліз.
– Коли росіяни зайшли до Музиківки, чи вони вважали, що їх тут зустрінуть хлібом-маслом?
– Так, вони чекали цього. Чекали. Але з ними ніхто не йшов на контакт. Позамикалися, позачинялися.
– Як вони вибудовували стосунки з вами, медиками амбулаторії?
– По-перше, до нас прийшли не росіяни, а “де-не-е-ри”. Намагалися починати українською мовою розмову. Казали: ми ж теж громадяни України…
– Ну, він дуже швидко зрозумів, що можна розмовляти суржиком. Він був у “ДНР” якийсь лікар швидкої допомоги.
– Типу профільна людина.
– Типу профільна. Зайшов, подивився. Розмовляв напружено-ввічливо.
– Йому було неприємно з нами розмовляти. Він просто високо себе подав.
– Подивився, які у нас ліки є. Ми ж хотіли, як краще, бо казали, що можуть бути поранені. Ми ж не чекали, що так швидко вони зайдуть сюди. Тому ми знесли в один кабінет багато медикаментів. І для перев’язки, і для надання допомоги, щоб можна було швидко допомагати. Щоб це було в одному місці.
– Він заходить в цей кабінет і бачить, – а у нас сумки-укладки складені, щоб можна було швидко побігти, комусь допомогти. Він побачив це все – і почав просто: оце я возьму, вы ж не против? И вот это я возьму, вы ж не против? И вот это я возьму. Аж поки наш лікар, молода дівчинка, їй 28 років, вона була з нами до травня, а потім виїхала. І от вона зрозуміла, що він все забере. І стала на захист нашого майна, і почала з ним розмовляти. Каже: я теж повинна надавати людям якусь допомогу. Оставте мені!
– А він що?
– А він: ааа, ну давайте делиться. Тоді вже він почав хоч їй залишати. Казав: ага, ну если мало, тут вам две ампулки оставим. Отак він ділився.
– А самі вони вам нічого не пропонували?
– Ні.
– Це потім було, коли вони розграбили аптеку і привезли нам вушні палички: це вам від нас.
– І серветки. Серветки і вушні палички, уявляєте? Питають: а де у вас аптека? А вони до цього ту аптеку вже грабували… Кажу їм: та вже нема нічого. – Ну, мы все равно…
– Він вийшов з амбулаторії – аж потім зрозумів, що тут ще є швидка допомога. І повернувся. А ми ж з переляку повставали, почали розмовляти, як він вийшов. І він такий (з сарказмом – Є.К.): ну, что, все меня обсудили? Я еще раз пришел.
Пішов ще до швидкої, трохи їх там потряс. Машину хотів віджати. Наш лікар – ця сама молоденька дівчина – отак стояла, щоб машину не забрали! Просто казала, що…
– Любов Володимирівна. Це суперлікар, яка стояла, груддю закривала…
– Вона нас просто закривала спиною, заганяла в кабінет і казала: я сама розберуся, ви сидіть в кабінетах, щоб нічого не сталося.
– І ви теж почали чинити спротив?
– Я не знаю, при ній було соромно боятися. Вона зовсім молода дитина, відстоювала нас.
Потім цей, з “ДНР”, приїжджав ще декілька разів. Пропонував свої послуги як лікар.
– Йому тут не було чим зайнятися, видно. Нудьгував, вони були на консервному – а там було холодно…
– Своїх вони багато сюди возили?
– Ні.
– Але запитання були: чи ви будете оказувати помощь нашим раненым бойцам? І там зовсім сказать “ні” не можна було…
– Коли починалися питання: а что вы думаете? а как думаете, вам будет лучше при России и т.д. – наша лікар казала: медицина поза політикою. Тобто якщо будуть поранені ваші, ми забинтуємо.
– Класна відповідь. А хто ще по ліки до вас приходив?
– Це були вже різні росіяни, які заходили. І ФСБ, і Росгвардія, ті теж приходили. Потім заїхала якась гуманітарна допомога, вони попутали якісь населені пункти, бо заїхало, мабуть, машин 11.
– І весь час – їм хотілося поспілкуватися – запитували.
– Про що саме?
– “Ну как вам вообще?”
– “Мы хорошие?”.
– І ми теж з ними, цими гуманітарниками, не хотіли розмовляти. Зовсім. І він бачив це.
– А вони дивувалися тому, що тут бачили?
– А где у вас жилой комплекс? Побачили у нас тут асфальт. – “А где у вас жилой комплекс?”. – Везде жилой комплекс…
– Спрашивает: это у вас город? Мы говорим: нет, это обычное село. Удивлялись, конечно.
– Питали: что вам, хохлам, не хватало? Типу, нам чогось не вистачало, це ж ви до нас прийшли!
– (З сарказмом) Спасатєлі…
– Отож, спаслі нас..
– І оці “днри-лнри”, тут вони все-таки були між ними, то вони при кожній зустрічі казали: я ненавижу цих тварей-хохлов.
– І доктор той, до речі, говорив теж: мы так живем уже 8 лет и вы будете, ничего с вами не будет. І оцей солдат, що поряд з ним стояв. Хоча їх солдатами важко назвати. Просто обвішана автоматами банда.
– Вони тут постів наставили, а у мене дочка мала рожати. Я їх питала: як її можна буде вивезти? Вони ж не випускали жителів. Я кажу: у меня дочка должна родить, вы выпустите? Как-то договариваться надо, как вообще? А він каже: мы ж не звери, конечно, выпустим. – А если ночью? Это ж роды. – Не-не-не, ночью не получится…
А потім каже: а что это вы без света? А ми тоді були без світла, без води. Я говорю: там опоры попадали – Мы можем провезти, где это? – В Киселевке. – А, нет, там русские, мы туда не поедем…
– Тобто вони відчувають, що у російській армії вони, порівняно з росіянами, – другого сорту
– Так. Росіяни, до речі, теж їх не любили.
– Вони ж нам розбили магазини, п’яні на БТРах. Просто вибили стінку в магазині, заїхали туди прямо.
– Багато пили їхні солдати?
– Солдати не вилазили з магазинів, пиячили.
– Важко було їх не пустити, розумієте.
– А ще в них один п’яний якось на “Урал” сів – і так проїхав, що все поламав: забор, башню, заїхав у двір і ворота розламав!
– Вони ходили, шукали точки. Питали, де у вас продається самогон. Але наші їм не продавали.
– Розкажіть про телефони. Шмонали їх у вас?
– Телефони – то серйозно…
– Коли вони заходили, казали: “Документы, телефоны к досмотру”.
– Їх цікавив телеграм. А в телеграмі там є “Поганий Херсон”…
– І там чат-боти.
– Ви ж всі навчилися чистити телефони?
– Да, чистили ми телефони, тільки вони зайшли в село – все зразу почистили. Хоча казали, що вони вміють шукати те, що ми видаляємо. Але не всі…
– Є ще типовий фокус, якщо у когось два телефони, то дати “для осмотра” старий.
– Вони вже про цей фокус знали
– На якомусь етапі ми познаходили кнопочні телефони – і вони зрозуміли. Вони ж теж не дурні. Розуміли…
– …що їм липу підсовують.
– Авжеж.
– Такий телефон був сенсорний у чоловіка – то вони взяли і просто його розбили
– А в деяких – забирали.
– Заходили до нас у мережеву групу “Разом”. Там, де люди пишуть: заїхали гості. Або: залетіли гуси
– Пишуть: орки в селі. Або: орки в шоці, орки в ступорі.
А орки дивляться телефони. І такі: что значит “орки в ступоре”? Кто это такая? Она у тебя есть в телефонной книге? Жесть!
– Кажуть, окупанти на телефони бабусь-дідусів особливо уваги не звертали. Більше в молодих шукали.
– Да, переважно у підлітків.
– Хоча бабусі теж вміють. Бабусі наші сидять в інтернеті.
– У вас, наскільки я чув, по ночах зривали російський триколор на сільраді. Це все?
– Ні. Ще писали на їхньому танку “Ми – Україна”. Отакими буквами! Фото десь у фейсбуці є. А ще висіли один день жовто-блакитні кульки. Їх надули. Було видно бозна-куди!
Героїні інтерв`ю разом з учасницею “Медичного десанту” Інгою Вишневською
Потім малювали всі – на зупинці, на асфальті – “ЗСУ йде!”.
– На магазинах, на стовпах.
– У нас зупинка просто з того краю, ззаду, – це український прапор.
– То молоді хлопці працювали?
– Думаю, так.
– А з сільради прапор кілька разів зривали?
– Ой, дуже багато
– Мабуть, разів 10.
– Кажуть, когось росіяни затримали, побили.
– Тягали хлопців… припускали, що то був він. Але потім ще було
– І сказали, що якщо – будемо по селу стріляти…
– Хлопець один був, що він просто зрубав на флагштоці шнур, щоб вони не вішали… Вони вішали на сільраді – знімають, вони вище, потім вже на дах.
– І на сільраді знімали.
– Солідолом обмазували, щоб наші не могли вилізти, що вони тільки не робили – все одно знімали.
Та сама сільрада. Тепер тут знову майорить український прапор
– До дівчат місцевих солдати лізли?
– Був такий момент, що дівчати йшли по центру, під’їхала машина до них – і кажуть: якщо ви в 6 годин вечора не вийдете до танку, ми вас знайдемо і спалимо разом з хатами… Брали телефон, щось там шукали, потім віддавали. Тобто вони їм погрожували. На щастя, дівчата їх більше не бачили. Ті хлопці або виїхали, або їх убили. Це було одноразово.
– Але людей настільки було мало на вулицях, що коли наші прийшли, і ми побачили, скільки людей вивали, ми й не думали, що стільки людей в селі залишилося, скільки дітей в селі залишилося!
– А як у селі ставилися до тих, хто співпрацював з росіянами? Звичайно, вони різні бувають: є зовсім чіткі колаборанти, є й менш певні історії…
– Були такі. Ми знали, що вони отримали в першу чергу паспорти.
– Колаборанти всі з росіянами виїхали?
– Ні, не всі. Є й такі, що залишилися. Вони зараз роблять такий вигляд, наче – ні, ми нічого не брали.
– Запитую: чого ти брала паспорт? Вона каже: яке ваше діло? Взяла, бо треба.
– “А ти мене за руку взяла, що я його взяла, той паспорт?”.
– Навіть за такими відповідями людину одразу видно.
– Да, такі люди, коли отримали ці паспорти, зовсім по-іншому заходили в амбулаторію, в магазин. Ногами відчиняли двері. В магазин одна така приходить – а продавчиня не хотіла брати рублі. Та каже: а якщо я зараз зателефоную ти знаєш кому?
– У нас, каже, Росія!
– …і приїдуть – знаєш, що буде з тобою?
– Зараз вона ходить, як ні в чому не бувало, ця людина. “У нас Россия”.
– Хоча вже не так активно себе веде. Зараз ми…може і не можна так казати, але ми приходимо і питаємо: а що, рублі закінчилися? Чого ви до нас прийшли?
– Потім усе-таки обслуговуєте?
– Обслуговуємо. Ті люди мають право на обслуговування.
– Ну, що ж – тут і громадянське, і професійне – усе разом.
– Да, бо накипіло, вірите? Накипіло так, що…
– А були ті, хто здавав наших?
– Були, звичайно.
– От що має бути в голові, щоб здавати своїх окупантам?
– Там немає ума просто в принципі…
– Мені розповідали, окупанти звалили звідси вночі…
– Вони до самого вечора ходили по вулицях. Десь близько поставили “Град”, який стріляв у нас над головами.
– Через город від нас…
– Над моєю хатою…
– Ми думали, що буде дуже погано ввечері. Готувалися, внуку я сказала: давай, вдягай спортивний костюм, щоб можна було десь там тікати, ховатися, і так далі.
Мій брат дивився, як вони приїхали, установили ці “Гради”. Я приходжу з роботи, він каже: а у нас гості. Каже, у нас там за городом “гради” стоять. А моєму сину 7 років, він каже: мам, йдемо, я тобі покажу, які там “Гради”. Там, каже, такі гості, ти ніколи їх в житті не бачила. Я виходжу, а там вони отак стоять – один, другий. Третього не було видно, бо він далі стояв. Син каже, подивись, як він зараз буде стріляти….
– Стріляли прямо над головою. Страшно.
– …Дитині 7 років, він каже, нам видно всю трасу, що там їхала техніка. Каже, мам, диви, БМДшка поїхала, “Урал” поїхав. Тобто 7 років, а дитина вже усе це знає. Ми раніше писали твори в школі “Як я провів літо”, а тепер діти…
– …вони по звуку знають, чи це приліт був чи вистріл. І з чого стріляють – вони все це знають.
– Ті винищувачі, які літали о сьомій ранку над хатою, ти ще спиш, – а вони літають. І ти його бачиш, ти пілота бачиш…
– Страшно. Летіли так низько, що хотілося прямо, я знаю, вдавитися отак в асфальт. Такий звук був. Прямо над самою хатою летить, аж гуде!
– А коли вибухи були, народ по підвалах сидів?
– Були в підвалах.
– Я після перших київських вибухів спочатку перетягав у коридор стіл, працював у коридорі. А потім – таке…До всього звикаєш.
– Та, як ми. У перші часи ми якось ховалися, тікали. А потім – ну, стрельнуло, ну полетіло. У мене чоловік з братом коткували город– і от вони бачили, як летить “Смерч”.
– Як показували в інтернеті: щось отам стріляють – ти ліг на землю. Потім підвівся та кидаєш картоплю. Так садили і так копали.
– Бачили, як падали ті ракети по полю. Вона отак котилася, бо була СССРівська, у неї все було старе, вона не здетонувала.
– Нам дуже пощастило. Не знаю, мабуть, це наш монастир на Покрова…щось спасло.
– Багато снарядів падало в село, але вони не вибухали. Ставали – і все. Молилися, напевно, за це.
– Як під час війни змінилися хвороби, їхня специфіка?
– Ті, що ходили, ті ходили. Є такі, яким просто треба було прийти і побачити, що хтось є в селі.
– Ви тут є? – Да, ми тут є.
– Завжди були. Вони часто казали: добре, що хоч ви є. Тому що нічого не працювало, крім амбулаторії і швидкої.
– А що з хвороб додалося?
– Спочатку дуже багато, та і до кінця, просили заспокійливі. Майже всі просили… А потім якось люди адаптувалися, змогли. У нас заспокійливого було дуже мало.
– Його в аптеках розгребли в перші два дні.
– Ставили таблички: заспокійливого немає. Намагалися дома вживати травки – липа, м’ята.
– Були люди, які не витримували, звичайно. Декому довелося виїхати, тому що не могли навіть розмовляти.
– У нас навіть був випадок, що чоловік просто повісився…
– Він був один в домі
– Стрес…
– Він колишній військовий. І він просто не витримав…
– Один пенсіонер теж взяв собі вени порізав…
– Не витримав, бо не було ліків, не було лікарів.
– Виходу не бачив…
– Не дочекався наших трошечки.
– Він 10 числа помер. А 11 наші прийшли.
– Чуть-чуть не дочекався…
– Ну, а як наших зустрічали? Дуже всі раділи?
– Оооо… таких емоцій ніколи не було!!
– Переобіймалися всі?
– Розповідаю свою версію. Дома, холодно, темно. Чоловік каже: поїду в центр. – Чого ти туди їдеш? – Та сигнали, люди. – Та який там, чого він сигналить? Тихенько ж треба…
Поїхав. Вертається. Розпахуються двері: – Поїхали, швидко! – Куди? – Наші в центрі! – Та що ти мелеш? – Наші в центрі! Ми – хто в чому – летимо. Тут так пекуче. Вибігаєш, отакий тремор! А солдати бідні – вже на них по три жінки висить! І ти просто думаєш: може, це здається? Може, це неправда?
– Не вірили…
– Не вірили. Просто хотілося отак за них триматися!
– Я стояла біля нього – і просто отак трималася. Кажу: я не вірю, що це правда. А він, хлопчик з Харківської області був, каже: у мене мама теж так не вірила, коли звільнили Харківську область. Я, каже, з нею зідзвонювався. Я тут Херсонську звільняю, а інші – Харківську. І мама каже: я не вірю. Він каже: мені довелося відпроситися на один день, поїхати, щоб вона мене отак потримала. А я за нього вчепилася, говорю: я не вірю, що це правда.
– Дівчата, от приїхав цей “Медичний десант” на пів дня. Розкажіть, як це мешканці сприймають? Чого очікують? Приходять на прийом чи більше ліків набрати? Чи взагалі поспілкуватися?
– Люди скучили… не те що скучили. У людей немає лікарів вже 6 місяців. До травня тільки був сімейний.
– У місто було страшно виїхати. Деякі просто боялися туди їхати. Тому що треба було пройти декілька постів, декілька перевірок.
– І багато лікарень було окуповано військовими. Вони там лікували своїх – і звичайних людей не пускали просто. Було важко знайти лікаря. Було важко знайти ліки.
– Люди дуже чекали. І люди дуже вдячні, що лікарі приїхали.
“Медичний десант” веде прийом пацієнтів
– Люди хотіли лікарів бачити просто. “А де ж ті лікарі, та коли ж вони приїдуть, що ж це таке?”. Хоча всього вистачає. В плані того, що хоч трошки, але є. Не те, що зовсім нічого немає.
– Нам дуже допомагали волонтери, наші люди, які поїхали.
– І тоді, коли стояли тут росіяни, солдати, вони через вікна передавали.
– Через вікна передають, забираєм ту гуманітарку…
– Солдат починає іти туди, а ми: бігом, бігом…
– Швидко передавали, швидко ховали, щоб вони не бачили. Потім уже стали умними. Ховали, розіпхали по всіх кабінетах. Щоб якщо щось заберуть, то хоч щось залишилося.
– Зараз село відчуває, що життя повертається?
– Авжеж. Люди повиходили, прибирають.
– У нас же ж за цей час ціни знаєте як перекосилися? Ми як озвучили ціни на м’ясо та ковбасу, у нас 400 грн було кіло м’яса і кіло ковбаси, варенки.
– По 30 грн був хліб. Гроші обналічити можна було тільки під проценти.
– 70-80 гривень цукор був.
– Та й і 100 був, і 120 був…
– А діти, з якими я розмовляв, хочуть інтернету.
– Діти хочуть цукерок наших, тому що кацапські цукерки несмачні. У них все несмачне.
– Хоча й інтернету, звичайно.
– Наші діти навчилися читати, де що вироблено.
– Мій син каже: Мамо, вона що, кацапська? – Кацапська. – Мамо, вона резинова. – Сину, те що є, те і маємо, тому що іншого немає.
– Ми їмо українське. Поки залишилося, ми шукали те українське, що було. А потім вже не було виходу.
– Розумієте, саме важко, що тут було – ти не можеш нічого сказати. Ми звикли направо-наліво говорити…
– До свободи слова, до цього ми вже звикли. А тут – боялися сказати зайве слово.
– Кожний міг бути потенційним стукачем…
– Раніше було так: мій дім, моя кріпость. А тоді було не так. Вони зайти можуть у будь-яку хвилину – і ти не можеш закритися.
– І хто його зна, що у нього в голові?
– Ти не можеш ніде сховатися. Викопаєш десь собі землянку – нема, не було де. Це було найстрашніше – що вони можуть з тобою зробити все, що хочеш. Слава богу, що вони цього не робили, але це був жах.
– Бо ми одразу боялися. Багато інформації було про інші села, про інші міста.
– Про Бучу ту ж.
– Після цього страшно просто було…
– А ви якось дізнавалися про Бучу?
– У нас було світло, був інтернет.
– Інтернет періодично був, як світло було.
– Ми навчилися, і VPN собі поставили. Все одно інформацію ми чули. І навіть як у старі добрі часи – радіо, отак сидиш, слухаєш, якусь волну ловиш.
– А поки вас визволяли, географію Херсонщини вся Україна вивчила як отченаш! Всі назви сіл!
– Ми теж, ми самі не знали, що у нас такі села є!
– Тепер знаємо!
– Ми ці всі карти відкривали і дивилися, де проходить лінія фронту. І все такі: коли ж до нас дійдуть?
– А ще ж дуже багато сіл однакові назви мають. А Музиківка одна в Україні. А то чуємо: звільнили Киселівку. Ми ж думаємо, що це наша Киселівка, а це не наша Киселівка. А ми вже думаємо, що вони ось-ось. А це, оказується, не наша Киселівка!
Редакція дякує Благодійному фонду “КОЛО” і Володимиру Нечипоруку за організацію поїздки журналіста “Цензор.НЕТ” у складі “Медичного десанту”.
Охочі допомогти цій ініціативі можуть скористатися наведеною нижче інформацією:
https://docs.google.com/document/u/0/d/1lqeaX_YhMgFMb9UR4cWq3fKnQC7llwJpJZiLeYIdYHA/mobilebasic?fbclid=IwAR1AfbuDa3mamqoxEIROos7GtUnO4UURW6FSB1bh0R_7pfpywdUKsnM4ETg
PayPal: chief@fashionweek.ua
Євген Кузьменко, “Цензор.НЕТ“
